Срібний вовк (Львів) Клуб історичної реконструкції - Срібний вовк
Привіт, гість [ Реєстрація | Увійти ] 16 Жов, 2013 - 04:56 Українська Російська
Головна
Проекти
Архіви
Галерея
Форуми
Стежки

 

 
 

У даний час 0 користувачів онлайн.

Ви анонімний користувач.




<< Корабль Дураков >>back to overview

Схоластика - короткий огляд

Опубліковано: olenka | Ср, 29 Чер, 2005 Надрукувати | Відправити | переглядів: 16350 |

Сторінка: 1 2 3 4 >

Рання схоластика

Ментальний ландшафт раннього Cередньовіччя. Знання як коштовність.

Період від VI до X ст.н.е. часто і небезпідставно називають темними віками європейської історії. Звісно, не можна провести ніякого чіткого поділу – але це відповідає економічним і культурним умовам тогочасного західноєвропейського життя. Не слід забувати, що таке явище мало локальний характер: в цей самий час переживає становлення і розквіт молодий ісламський світ, що потім суттєво відіб’ється на розвитку західноєвропейської філософії.

Тим не менш після занепаду античного Pax Romana, розпаду культурних і економічних зв’язків, втрати філософської традиції західний світ сприймався сучасниками як „останні часи”, сповнені есхатологічних пророцтв і очікування Останнього Суду. Цьому сприяло світосприйняття, характерне для послідовників Августина Блаженного: для них наступив останній, шостий період історії людства. „Божий Град”, втілений у християнській церкві, після остаточної християнізації Європи прибрав владу над „Градом Світським”, римські первосвященики мали значно більший вплив на слабих імператорів та меровінгських королів, а династія Каролінгів була взагалі зобов’язана папам легітимністю своєї влади. Всі тогочасні історичні хроніки, які б місцеві та нетривалі події вони не описували, починалися з творіння та короткого історичного огляду і закінчувались другим пришестям, претендуючи на всеохопність і репрезентуючи останні часи – старість світу. Треба сказати, що такий погляд на сучасність був цілком зрозумілий: з V по X століття спостерігався постійний регрес практично у всіх областях життя: римська транспортна система руйнувалась, грошова система, побудована ще на римських монетах, закономірно деградувала; римське право було замінене або асимільоване варварським правом; спостерігалося загальне падіння нравів і культурних смаків, архітектурні пам’ятки античної доби свідомо руйнувалися, використовуючись як сировина для нових будівель, бо європейці того часу не вміли видобувати будівельне каміння; там, де античних решток не вистачало, доводилось повертатись до дерева. Як писав Григорій Турський, “кожен бачив справедливість лише у своїй власній волі”, а пенітенціарії того часу – списки гріхів, складені на манер салічної правди, Ле Гофф називає “пеклом у світі книг”. Зрештою, дослідники відмічають загальне падіння системи влади і централізованого управління, які певною мірою зміг відновити тільки Карл Великий.

Земне життя і земна мудрість нічого не коштували: численні варварські нашестя, хвороби, природні катаклізми, які на той час неминуче призводили до голоду – все спрямовувало людей до прагнення іншого життя і вищої справедливості.

Замкнений, закритий для земного, середньовічний світ був “широко відкритий нагору, у бік неба”. Ані матеріально, ані духовно не існувало жодних меж між земним і небесним світами. Звісно, у “небесному паломництві” доводилося долати масу перешкод і боротися з масою спокус, але ця путь напевне веде до Бога. Земна ієрархія прямо переходила у небесну ієрархію ангелів, сил і престолів; між землею та небом тягнулися широкі сходи Іакова, по яким постійно піднімались та опускались ангели; кожен мав небесного охоронця, який допомагав захищатись від спокус і оман не менш численного диявольського війська. Потойбічне життя було тісно переплетене з земним.

Закріплюється характерний для раннього Середньовіччя поділ суспільства на три верстви: „Ті, хто молиться, ті, хто захищає, ті, хто працює.” - oratores, bellatores, laboratories. І до самого („так званого”, за Ле Гофом) каролінгського відродження наприкінці VIII ст. філософія і знання взагалі були остаточно закріплені за „тими, хто молиться”. У монастирських скрипторіях біли зосереджені всі інформаційні ресурси того часу: Вульгата і коментарії до неї, праці отців церкви, рештки латинських перекладів античних філософів, бо європейське Середньовіччя, крім віддалених кутків Ірландії, забуло грецьку мову. При монастирях також були школи, де потенційних ченців з дитинства навчали грамоти і основ християнського віровчення; проте одночасно з „внутрішніми” школами для ченців і послушників були започатковані „зовнішні” школи: далеко не всі з учнів присвячували себе Богові, у цей час вже склалася традиція відправляти на монастирське навчання і виховання дітей як шляхетних, так і простих родин; але джерелом всякого писемного знання була тільки церковна організація. Звісно, ще сильним був вплив західноєвропейського варварського епосу та поганських звичаїв, які поступово витіснялися у сферу суто народної культури. Монастирі були не тільки осередками „книжного знання”, але прикладами розумної і прогресивної системи господарювання, що було справді безцінним в умовах натурального господарства: нові способи зберігання продуктів, сільськогосподарські і будівельні нововведення, медичні та економічні знання поширювались через налагоджену систему зв’язків між монастирями та через них – на всіх, хто бажав вчитися, включаючи жінок.

Каролінгське відродження відновило традицію „світської науки”, адже для управління величезною імперією були необхідні відповідні суто світські знання і головне – люди, які би вміли ці знання застосовувати. Каролінги започаткували світські школи, ввели, так би мовити, моду на освіту, що і цілому підвищило рівень писемності серед аристократії та кліриків і успішно вирішувало кадрові питання. Але разом з цим була зруйнована система меровінгської „освіти для всіх бажаючих”.

Дуже характерним для раннього Середньовіччя є ставлення до книг. Книга за меровінгських і каролінгських часів – передусім коштовність, і вже потім джерело знань. Книги створювались не для того, щоб їх читати; вони дбайливо оздоблювались і осідали у монастирських бібліотеках та королівських скарбницях. Для ченців-переписчиків копіювання книг передусім єпитимія, цінність книги визначається не змістом тексту, а кількістю вкладеної в неї роботи. Кількістю переписаних рядків і букв вони вимірювали кількість викуплених гріхів та днів у чистилищі, чи навпаки, вважали, що помилка додасть їм часу очищення. З тих часів дійшло ім’я чорта, яких дражнив та відволікав переписчиків – Titivillus. Каліграфія – у більшій мірі, ніж какографія, є ознакою безкультурної епохи з надзвичайно малим попитом на книги. Деякі стверджували, що вміст книг є значно ціннішим за зовнішню форму і коштовне оздоблення; їм вірили: це додавало книзі сакрального сенсу, „небесної цінності”, зрештою, збільшувало її вартість.

Знання для варварської епохи – це коштовність; його треба оберігати. Каролінгське відродження не створювало, воно зберігало створене. Замкненість економіки породжує замкненість і елітарність культури. Проте переписані без розуміння трактати і рукописи, перейнята Алкуіном концепція семи вільних мистецтв, сама ідея translatio studii, передачі знань – увійде у відродження XII століття.

Особливості ранньої схоластики.

Раннє Середньовіччя, як вже було вказано, не внесло багато нового у розвиток науки і зокрема філософії. Цей період характеризується прихильністю до „платонічної” школи – з тим важливим застереженням, що вчення Платона дійшло до того часу у дуже фрагментарному вигляді, часто лише у роботах коментаторів і послідовників (так, відомими на той час були праці Псевдо-Діонісія Ареопагіта), спотворених недбалими перекладами і невірним копіюванням. Це є характерною відмінністю ранньої схоластики, тому що наступні філософи будуть надавати перевагу Аристотелю. Суперечка між „платонічним” і „аристотелічним” напрямками схоластичної філософії має значно глибшу природу і є лише відбитком великої схоластичної дискусії про реальність універсалій, яка, в свою чергу, відображає глобальний світоглядний конфлікт між розумом і вірою.

Лише наприкінці „темних віків” з’являються дві значні постаті: Алкуін та Йоган Скот Еріугена. Найвідомішими творами Алкуіна, які довгий час були основою шкільного навчання, були трактат “Про діалектику” і катехізичний діалог “Алкуін та Піпін”.

Те, що Алкуін чітко відрізняє у логіці риторику і діалектику, дозволяє припустити стоїчні джерела його поглядів. У Марціана Капели він запозичує теорію семи вільних мистецтв, і досить характерно для свого часу пов’язує їх з сімома стовпами божественної мудрості, надаючи діалектиці не стільки онтологічного, скільки сакрального характеру.

Характерно, що у Алкуіна діалектика взагалі не розглядає буття в цілому і мислення в цілому. Він розглядає основні і конструктивні мовні форми. Ані у Алкуіна, ані у його вчителів і попередників не виникало сумнівів у повній тотожності мислення і мови, принаймні латинської. Діалектика у нього відрізняється від риторики так само, як кулак від долоні: вона вчить знаходити і формулювати предмет мовлення, який використовується риторикою у якості аргументації.

Ще одною характерною рисою діалектики Алкуіна, яку можна вважати продовженням аристотелізму і початком схоластики – це надзвичайно докладні і майже завжди логічно не доведені дистинкції – їх можна вважати свідоцтвом того, що істина вже давно відома, і лишається лише тлумачити нескінченні її подробиці.

Одним з найулюбленіших учнів Алкуіна був відомий Рабан Мавр. Він продовжував розвивати вчення про вільні мистецтва у своєму трактаті про навчання кліриків. Єдиною метою вільних мистецтв він вбачає тлумачення Письма. Риторика і діалектика мають бути спрямовані на спростування єретичних поглядів. При цьому діалектика у Рабана Мавра - цариця всіх мистецтв та наук, що допомагає розпізнати наше походження і відрізнити добро від зла.

Таким чином, основною рисою ранньосхоластичної діалектики слід назвати її конструктивно-граматичний характер. Таке бачення у XX столітті вже вважатиметься застарілим, і тоді постане питання про відношення діалектики до авторитету Одкровення, який до того був практично неможливий, оскільки діалектика практично не мала онтологічного характеру і навіть в онтологічному розумінні була чітко підпорядкована істинам Письма.

Перехід від архаічної схоластики до більш зрілої її форми здійснив у IX столітті Йоган Скот Еріугена. Як кажуть. він настільки випередив свій час і настільки вирізнявся з мислителів свого часу, що навіть церковне прокляття спіткало його через сотні років після смерті. Він був ірландцем, неоплатоніком, пелагіанцем, пантеістом. Значну частину життя він прожив під захистом Карла Лисого, який запросив вченого у Францію близько 843 року і призначив його керувати придворною школою. Незважаючи на свої оригінальні погляди, Скотус зумів уникнути переслідувань. Розум він ставив вище, ніж віру, а на авторитети взагалі не зважав; тим не менш його власний авторитет був настільки високим, що часто виступав арбітром у теологічних дискусіях.

Щоб краще зрозуміти феномен Еріугени, слід підкреслити його ірландське походження. До самих датських походів Ірландія була віддаленим спокійним кутком, осередком освіти та культури. Як розповідає тогочасний галлький хроніст, “всі вчені мужі по сей бік моря тікали у землі по той бік моря, особливо до Ірландії, і куди б вони потім не прибували, приносили жителям тих місцевостей величезний успіх у науках”. На протязі VI - VIII століть у Ірландії зберігалося знання грецької та грунтовне знання латинських класиків. Наприкінці VII століття Ірландія була країною, яка перевищувала всі інші за потягом до знань та освіченістю викладачів. І коли у IX ст. почався зворотній процес і ірландські біженці, рятуючись від данів, почали прибувати на континент, це спричинило небачений досі освітній і науковий сплеск.

Також очевидний вплив на філософію Еріугени пелагіанського вчення, яке зберігалось на Півночі ще довгий час після Оранжського собору 529 року, який остаточно засудив Пелагія з позицій ортодоксальної теології. Слід нагадати, що валлієць Пелагій у полеміці з Августином і Ієронімом виступав с позицій свободи волі, сумнівався у доктрині неминучого первородного гріха і вважав людську доброчесність чеснотою самих людей, а спасіння – наслідком доброчесного життя, а не незбагненної божої волі.

Еріугена включився у суперечку між монахом Готтштальхом та архієпископом Гінкмаром з приводу розуміння свободи волі. Монах був прихильником божественного призначення, архієпископ – свободної волі. Йоанн підтримав його у трактаті “Про божественне призначення”. Загальне обурення викликало те, що аргументація Йоанна мала чисто філософський, а не теологічний характер – небачене зухвальство і для того століття, і для багатьох наступних. Від відстоював думку, що філософія є рівним чи навіть вищим авторитетом, незалежним від Одкровення, наполягаючи на тому, що розум і віра є двома незалежними джерелами істини і тому не можуть суперечити один одному, але якщо таке протиріччя виникає, то перевагу слід надавати розуму. Істинна релігія є істинною філософією, але вірне і зворотнє: істинна філософія є істинною релігією. Цей твір був двічі засуджений церковними соборами, однак автор уник переслідувань завдяки підтримці короля.

За свідоцтвом Йоана Солсберійського, між ними були такі дружні стосунки, що, коли одного разу за обідом король спитав Йоанна “Що відрізняє Скотта від скотини?” той мав сміливість відповісти “Лише ширина обіднього столу”. Після смерті короля у 877 році про Еріугену немає достовірних відомостей.

Також він вів дискусію про Причастя з Пасхазієм Радабертом. Той відстоював тезу про те, що під час Причастя вино і хліб перетворюються на істинну плоть і кров Христову vere, realiter, substantialiter (в істині, в дійсності, в силі), в тому сенсі, що зберігаються акциденції – видимі властивості хліба і вина, але у сутності, есенції, це істинна плоть і кров. Йоанн, навпаки, був прихильником іншої радикальної точки зору, що Причастя є лише нагадуванням про останню трапезу Христа. Як відомо, офіційна церква визнала істинною точку зору Радаберта, яка більше відповідала вимогам часу.

Він переклав з грецької трактат Псевдо-Діонісія, екземпляр якого був надісланий у 827 розі візантійським імператором Михаілом, але ніхто не міг прочитати грецького тексту, поки не з’явився Йоанн. Переклад мав доставити йому істинну втіху, оскільки погляди, викладені у творі, істотно співпадали з його власними. Анастасій, бібліотекар папи Миколая, був надзвичайно здивований змістом і якістю перекладу, хоча сам папа був незадоволений розповсюдженням трактату без його дозволу. З цього часу Псевдо-Діонісій спричиняв істотний вплив на європейську філософську думку.

Найбільший твір Йоанна, його opus magnum, трактат “Про поділ природи” – навпаки, істотно не вплинув на розвиток філософії і лишився практично непоміченим.

За Йоаном Скотом Еріугеною, джерело гріха – свобода; він виникає, коли людина замість Бога звертається до самого себе. Зло не має своєї основи, бо у Богові немає ідеї зла; воно належить до небуття, це – відсутність добра. Логос – це принцип, що зводить множинне до єдиного, а людину до Бога.

У багатьох пунктах це вчення було єретичним; нарешті у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити всі його екземпляри. На щастя, цей наказ не був виконаний повністю.

Погляди Еріугени підхопив Беренгар Турський вже у XI столітті. Він стверджував, що розум вищий від авторитету, а святе причастя – символічний, а не сакральний акт. Двічі він мусив зрікатись своїх поглядів – зокрема, у полеміці з Лафранком, який написав трактат “Про кров і плоть Господню” (De corpora et sanguae Domini).

Св. Ансельм, архієпископ Кентерберійський, народився в Італії, очолював школу у Бекському монастирі в Нормандії. Став архієпископом, не бажаючи цього – щоб вручити йому архієпископський посох, довелось силоміць розтискати пальці; відразу по тому Ансельм виступав проти короля - Вільгельма Руфуса.

Найбільшу славу йому приніс онтологічний доказ буття Бога – за Ансельмом, має існувати максимум, який ми можемо собі помислити. Сучасники і теологи ніколи не приймали цього доказу, але філософи приділяли йому певну увагу – Декарт відродив цей доказ у точнішій формі, Лейбніц вважав його доречним після певного уточнення. У неявній формі він закладений у системі Гегеля і втілений у принципі Бредлі: те, що може існувати і має існувати - існує.

У решті пунктів філософське вчення Ансельма спирається на Августина, запозичуючи у нього заодно і елементи платонізму. Ансельм стверждував, що на основі неоплатонівських аргументів може пояснити не тільки існування Бога, але і поняття про Трійцю. Але розум у нього підпорідкований вірі: "Я вірю, щоб розуміти"; він стверджує, що без віри істинне розуміння неможливе.

Саме через платонічні тенденції ані Скота Еріугену, ані Ансельма не можна вважати схоластами у повному розумінні цього слова. Першим схоластом найчастіше називають Росцеліна, молодшого сучасника Ансельма Кентерберійського.



Сторінка: 1 2 3 4 >
Надрукувати | Відправити | переглядів: 16350 |

 Автори  Правила  Copyrights 2005-2006 (c) Срібний вовк (Львів)

Только ремонт кофеварок в киеве и украине. . послать смс на мегафон